П`ятниця, 29.03.2024, 04:41
Вітаю Вас Гість | RSS

Категорії каталога

історія [1]
історичні факти та описи про Карпати та Закарпаття
легенди та перекази [0]
Легенди та перекази Нашого краю

Форма входу

Пошук

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наше опитування

дайте оцінку сайту
1. відмінно
2. добре
3. непогано
4. погано
5. жахливо
Всього відповідей: 14
Головна » Статті » З історії краю » історія

Мешканці Карпатії
У цьому дивовижному краю живуть працьовиті та премилі люди, ще не цілком, на відміну від деяких міщан, зіпсованих цивілізацією. Ці люди віками мирно співжили з природою, в їхній кропіткій праці їм помагали свійські тварини, які, окрім всього, мають свої особливі риси - незбагненні та таємничі. Звичайно, які гори без чарів? Тут живуть різні міфічні створіння, невидимі та невловимі, проте їхній вплив могутній. Кожен в цьому переконається, якщо прийде в край сизих верхотурів та манливих смерекових хащ з лихими намірами...

ЛЮДИ

ГУЦУЛЬЩИНА
. Земля прадавніх слов’ян, яка завжди була привабливою для мандрівників, даруючи їм незабутні враження, які неможливо отримати денебудь інде, адже край цей по-справжньому унікальний і неповторний. Саме тут знаходяться і найвища гора України — Говерла (2061 м ), і географічний центр Європи поблизу селища Ділове, що на Рахівщині, і найвисокогірніше в Україні озеро Бребенескул (1801 м над р. м. ). А скільки нових вражень можна отримати, пройшовши з наплечником по гірським стежкам, помилувавшись чарівними краєвидами, які відкриваються з гірських вершин, побачивши на власні очі красу карпатських полонин і озер. Перелік цей можна продовжувати ще й далі, але усіх цікавинок, які ви зустрінете на Гуцульщині, не перелічити. Відпочиваючи на Верховинщині, Михайло Коцюбинський у своїх листах написав рядки, які неможливо не процитувати, коли мова йде про Гуцульщину:
"...Якби ви знали, який це дивовижний, майже казковий куточок, з густозеленими горами, з вічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Ноша, звичаї... гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір, — настільки своєрідні й барвисті, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий, незнаний світ... Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою..."
Гуцульщина охоплює південні частини Косівського та Надвірнянського, декілька гуцульських сіл на території Коломийського і повністю Верховинський райони Івано-Франківської області, Рахівський район Закарпатської, південну частину Вижницького і весь Путильський район Чернівецької області Хоча площа території, яку займає Гуцульщина, є досить значною (майже 6,5 тисячі кілометрів квадратних), кількість населення, що постійно проживає тут досягає лише 150 тисяч. Поселення гуцулів займають обширну територію у цьому регіоні і знаходяться,
як правило, поблизу річок Окремі хутори можна побачити навіть на, здавалося б, зовсім не пристосованих для проживання людей високих полонинах та поблизу гірських вершин.

ГУЦУЛИ

На даний час остаточно не з"ясовано, звідки пішла назва "гуцул". Існує декілька гіпотез її походження Основними версіями є наступні:

1) Назва "гуцул" — тюркського, половецького, печенізького походження;
2) Гуцули — це залишки різних кочових орд;
3) Назву "гуцул" пов"язують з іменем Гецила — братом князя Моравії;
4) Назва "гуцул" походить від молдавського слова "гуц" —"розбійник", "опришок".
Традиційним заняттям для гуцулів було і залишається тваринництво, зокрема, вівчарство. Для землеробства через відсутність необхідних площ та низьку родючість ґрунтів цей регіон надається мало. Переважна більшість населення Гуцульщини проживає в хатах. Гуцульські хати знаходяться поряд з пасовиськами і, таким чином, і віддаленими одна від одної. Для випасу худоби влітку потрібна була значно більша територія, тому гуцули покидали свої домівки і вирушали на високогірні луки - полонини - на усе літо. Їхній напівкочовий уклад життя породив багато оригінальних та цікавих звичаїв і обрядів, зокрема, свято вигону худоби на полонину (полонинський хід на Юрія, 6 травня) та свято розлучення восени. Останнє якнайкраще свідчить про любов гуцулів до вільного життя на далеких полонинах, бо "розлученням" вони називали не весняний день виходу з отарами на полонини, а сумну осінню днину, коли доводилось залишати милі серцю гори, щоб повертатися додому.
Полонинське господарство зберігалося у повному обсязі до 30-х рр нашого століття, відголоски цього цікавого етнокультурного явища частково збереглися й понині.
Серед інших занять населення Гуцульщини було бджолярство, полювання, риболовство, виварювання солі з ропи соляних джерел, вирубування та сплав лісу, різні види декоративно-ужиткового мистецтва.
Окрему підгрупу складають легенди про походження народів, їхні характерні прикмети тощо. Особливість цих творів у. поєднанні фантастичних і конкретно-реальних елементів з домінантою перших (вони виконують сюжетотворчу функцію). Так, про одну з етнографічних груп українців Карпат — гуцулів — оповідають, що це чортові діти, які нібито взялися від дівчини і щезника (чорта). Згідно з міфологічними уявленнями щезники живуть переважно в скелях, каменях тощо. Несучи обід косарям на полонину, дівчина потрапила в скелю до нечистого за борозною, яку він проклав. Очевидно, цю мітку слід розуміти як межу між світом людським і демонічним. Далі у творі проглядається і християнський елемент — схрещення чортових дітей, внаслідок чого він відмовляється від своїх нащадків, котрі потім розселилися по горах. Слід додати, що за християнськими віруваннями нечистий боїться хреста, а також усього свяченого, які виступають основними атрибутами названого обряду.
Походження циган. Цікаво поєднуються міфологічні та християнські мотиви в і етіологічній легенді про циган. Звільнивши народ з неволі, Мойсей перевів його через море, яке вмить висушив помахом палиці. Не встигла перейти тільки одна недолуга дівчина, з якою й побрався чорт. Від них взялися цигани — чорні, “як дідько”, і з “натурою дурнуватою”. Перший мотив літературного походження. За біблійною версією Мойсей визволив єврейські племена з полону, здійснивши ряд чудес, у тому числі й перехід через море: “І простяг Мойсей руку над морем, і відганяв Господь море всю ніч сильним східним вітром, і зробив море сухим, і води!
До цього циклу примикає легенда про те, чому волохи (тут — пастухи, а взагалі — буковинці) носять куці сорочки. У ній розкривається тема шлюбу дівчини з Бідою (чортом) та народження дітей, яких чорт закляв: “Аби з цего мого поколіні куцо си носили”. Немає потр... доводити пов"язаність походження волохів від чорта, бо аналогічна проблема розглядалась у попередніх легендах. Використання ж куцих сорочок у пастухів зумовлене їхньою зручністю у побутових умовах.

Минуле гуцульського краю

Дані археологічних розкопок свідчать, що перші люди жили тут ще в епоху мезоліту, тобто 100 - 38 тисяч років до Р.Х. Найдавніші стоянки первісних людей, що населяли Карпати, виявлені археологами селі Заріччя Надвірнянського району та в околицях с. Делятина. З кінця ІІ ст.н.е на Гуцульщині поселяються племена карпів. Деякі дослідники припускають, що саме від назви цих носіїв культури карпатських курганів і походить власне сама назва гір - Карпати. Про це свідчать легенди і перекази, які дійшли до наших днів. На зміну карпам на початку VII ст. н. е. приходять племена білих хорватів, писемні згадки про яких знаходимо у Нестора Літописця. Знайдені при розкопках римські монети дають підставу стверджувати, що жителі цих місць мали торговельні зв"язки з римлянами. Німим підтвердженням є Овідієва гора поблизу с. Кути у Косівському районі, яку пов"язують з іменем засланого поета Овідія.
У IX-XI ст.ст територія Гуцульщини належала до складу Київської Русі, а з XI по XIII - до Галицького та Галицько - Волинського князівств. З тих часів до нас дійшли топонімічні назви урочищ урочищ Галицька гора, Княжа гора, Боярське пасовище, Княждвір тощо.

Фестиваль у країні, де плачуть трембіти

Ціла низка недавніх гуцульських фестивалів черговий раз привернула увагу до цього дивовижного карпатського етносу. Не в останню чергу завдяки тому, що один з них, гуцульський з"їзд у Коломиї, удостоїв своєю присутністю сам Президент. За що, очевидно, й отримав титул "почесного гуцула". Нашому кореспондентові пощастило повеселитися на іншій забаві — традиційному "фестивалі бринзи" у Квасах на Рахівщині. Проте ми вирішили не акцентувати уваги на фестивальних враженнях, надавши перевагу бодай фрагментарній розповіді про історію і сьогодення Гуцульщини.


"...Якби прокопати завал і зайти в печеру, то можна знайти там величезні скрині, повні срібла і золота. Тільки люди бояться копати, бо опришківські скарби заворожені". Кожна друга легенда Гуцульщини розповідає про дивовижні багатства, сховані у печерах чи закопані на полонинах. І завжди знаходилися відчайдухи, котрі намагалися зматеріалізувати цей приємно інтригуючий для людського розуму міф — "переорювали" полонини, втискувалися в ущелини, спускалися на дно "зачарованих" криниць. Тільки старі мудрі гуцули іронічно посміхалися у розлогі вуса, бо добре знали: опришківських скарбів не знайти, позаяк стереже їх сам дідько. А хто наблизиться до таємниці, візьме у руки золото опришківське — другого дня уже й не житиме.
Надійніше щастя — у смерековому вітрі Чорногори, в якому сховане відлуння жорсткого тупоту "Аркана", арій ґрандованих по полонинах опришківських бранок, блеяння тисячоголових отар, нервового надриву верховинських співанок і, обов"язково, стогону трембіт. Під цей стогін тут народжуються, одружуються і вирушають у кращі світи. І здається, що саме тут на трембітах семеро ангелів вирішили провести генеральну репетицію свого останнього апокаліптичного концерту.
Суворий Едем у центрі Європи
Гуцульський рай, розкинутий у карпатському піднебессі Галичини, Буковини й Закарпаття і помережений гірськими потоками, власне раєм є тільки візуально. Умови життя тут далекі від едемських, зрештою, як будь-де у високогір"ї. Ми лишилися там, де простуджений день — як розсерджений кальвін. Так писав про гуцулів Іван Андрусяк. А мудрагелі-історики по сей день не можуть дійти остаточного висновку: хто чи що змусило ціле плем"я зупинитися у мальовничій, але суворій країні між карпатських хребтів і звужених долин рік? Частина істориків вважає гуцулів нащадками літописних тиверців, що осіли тут, відступаючи під натиском кочовиків, а згодом перемішали свою кров з кров"ю румунською. Деякі історики з Бухареста схильні вважати гуцулів зукраінізованими румунами, причому далеко не найкращими представниками свого народу. Адже найпоширеніше трактування назви "гуцул" — від румунського "hucul", тобто розбійник. Ще хтось ріднить їх з кельтськими друїдами...
Але гуцулам однаково, що про них кажуть історики. Якщо думати лише про минуле — не буде майбутнього. Чи не тому припинили верховинські українці пошуки міфічних скарбів Довбуша та Шугая, а згідно із законами межі тисячоліть намагаються інтеґруватися у міждержавний ринок. Як не масовим виробництвом, то народними промислами чи туризмом. Гірська екзотика нині в ціні тим більше, що знайти її можна в самому центрі Європи. Колись поблизу Рахова — серця Закарпатської Гуцулії — географи Австро-Угорщини встановили стелу. Прочитавши переклад ориґінального латинського тексту, справжній патріот може зімліти від екстазу. Текст гласить:
"Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії й Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей, встановлений Центр Європи. 1887".
Після цього язик не повернеться назвати Гуцулію марґінесом старого континенту. Хтозна, чи не були б гуцули сьогодні найбагатшими серед європейців, якби не... технічний прогрес. Парадоксально, але те, що більшості народів йшло на користь, українським горянам лише зашкодило. Коли Європа об"єднувалася залізницями, Гуцульщину залишали осторонь. Коли процвітали фабрики з виготовлення псевдонародного сувенірного кічу — занепадало автентичне мистецтво. Та й "чорні хлопці" - опришки зовсім не приваблювали тодішніх потенційних інвесторів.
Сьогодні західний бізнес вважає кримінал одним з найнеґативніших чинників інвестиційного клімату України. А останньому закарпатському опришкові Миколі Шугаю "дали до признання" вже у 20-х роках XX століття. І на відміну від трудового населення "їхні захисники" зовсім не бідували. Так, перекази стверджують, що в 1921-му Шугай "дав бідному єврею (!) 500 крон" — гроші на той час немалі.
Але сьогоднішня Гуцулія інша. Якщо колись владоможців тут просто могли посікти бартками, то сьогодні горді гуцули до влади як атрибуту держави ставляться доволі стримано. "Владу у нас поважають. Вибори, як свято, на референдумі не малисьмо жодних проблем", — з неприхованими пієтетом і почуттям власної значущості хвалиться держслужбовець з Рахова. А що, зрештою, гуцулам до влади, — думаю собі. — У горах свої закони: вівці соляри не п"ють, полонин не приватизуєш. Та й Говерли у Швейцарський банк не покладеш, і на бринзу акциз не встановиш...
Архангели з полонин
Щороку на чотири місяці — з середини травня до середини вересня — вони стають чимось на зразок заступників Господа Бога з господарських питань. Може, тому, що з високих полонин до Всевишнього ближче, а радше тому, що без вівчарів життя в Гуцулії зупиниться. Принаймні так вважають мешканці Рахівських гір, або, як їх ще називають — Гуцульських Альп — найвищої частини Українських Карпат.
У 4-місячне відрядження на полонину з овечими отарами вівчарів виряджають усім селом. Усім селом потім і зустрічають. За Союзу проводи і стрічання були навіть возведені у ранг напівофіційних свят із притаманною останнім карикатурністю над колгоспними кошарами вивішували червоний стяг, а останні настанови гуцулам, мружачись на портреті, "давав" друг усіх гуцулів — Ленін.
Сьогодні офіціозу немає. А проводи чи зустріч вівчарів завершуються, як правило, розпиттям пляшчини-другої...
Вівчарі — типові сезонники, і героями вони є тільки протягом чотирьох теплих місяців. Зимою ж гуцульські архангели перетворюються на наймитів, гор...чись на будовах у росіях і чехіях. А повертаючись додому закуреними поїздами, зустрічають нових — чужинських — опришків. "Заходять у купе бугаї і говорять лише одну фразу: "З кожного по 50 доларів". Спробуй не дати", — скаржиться герой-наймит Олекса. Але тішить одне: незабаром знову літо, а отже — знову слава і полонинська воля.
За випас однієї вівці господар платить 10-12 грн. Бригада з 3-4 вівчарів жене в полонини близько півтисячі овець. Простіше кажучи, по тисячі-півтори гривень за чотири місяці вівчар заро...є. Втім, пер...вання на полонині далеко не "зелений" туризм. "Встаєм о 4-5 ранку. Молимося за здоров"я своє та отари, а потім — хто за чим: хтось пасти овець, хтось робити сир", — розповідає Михайло Молдовчук з Квасів, котрий вже 40 раз літував на полонині. Останні роки він робить це з братами Андрієм і Миколою. Вся родина свято береже традиції батька та діда, що теж були хранителями людської худоби.
Традиції — важливий атрибут у роботі вівчара. Звуком трембіти вони передають сигнали з однієї полонини на іншу, різноманітними заклинаннями намагаються вберегти себе від дощу і блискавки, а овець від хижаків (вовки і ведмеді у Карпатах ще не перевелися). Аби прикрасити самотність вівчарів, у радянські часи було заведено висилати на полонини агітбригади з піснями, танцями та палянкою. Піснями й танцями тепер уже вівчарів не потішають.
Навіть у вільний час вівчарі не беруться за карти: мовляв, батьки не грали і ми не будемо. Карти можуть прикликати нечистого, а від нього чекай найгіршого. А за кожну втрачену вівцю, ціна якої може коливатися від 45 до 70 грн., вівчар мусить платити із власної кишені. А баран інколи й на сотню потягне. Статева дискримінація помітна не лише стосовно худоби. Феміністки у Гуцули захлиснулися б від відчуття неповноцінності. Жінок на полонини не беруть (не відповідає дійсності - прим. Ю. Гудими). Логіка, в принципі, зрозуміла. А от чому жінку здебільшого не допускають до доїння овець та виготовлення сиру — допетрати важче.

Навіть у гуцульському фольклорі жінка — елемент непевний. Усіх опришків зазвичай зраджували їхні любаски (згадаймо Довбуша). Жінки у гуцулів, до того ж, особи трохи легковажні. Як там у Хоткевича про опришків сказано: "любить шалено і свистом тягне женщин за собою на високі гори, в каміння, в потоки..." Куди там французам.
Гуцульська бринза
Традиція готувати бринзу зародилася тоді, коли гуцул вперше видоїв вівцю. Так кажуть у горах. За радянських часів колгоспи Рахівщини щомісяця виро...ли до 20 т бринзи. З розвалом колгоспів та зменшенням поголів"я овець — цифра суттєво знизилася.
Гуцульська бринза, це зовсім не те, що можна побачити на міських базарах. Та й сама процедура її приготування складніша, ніж про це може здогадуватися кулінар-аматор. Щонайменше дві сотні овець треба видоїти, аби "зліпити" 10-кілограмову грудку сиру. Здобуте молоко через марлю і смерекове гілля проціджують у дерев"яні чани — путери. Потім вливають до них кляг — сироватку з молока, що вурдилася в шлунку ягняти, яке не куштувало ще нічого, крім материнського вим"я. Путери ставлять біля вогню і в міру появи згустків виловлюють сир...
Але це ще далеко не бринза. Детальніше розповідати немає сенсу, адже все одно кожен вівчар має свій особливий рецепт. Та й спродукувати справжню бринзу у міських умовах практично неможливо.
Якби добрий збут, виробництво бринзи могло бути суперприбутковим бізнесом. Та й за нинішніх умовам добрі господарі здатні продати в сезон по півтонни, кілограм якої оцінюється в 6 грн. Хоч це і поступається за прибутковістю продукуванню ліжників і килимів, все-таки вигідніше, ніж торгувати дерев"яними скриньками, гребнями чи гуцульськими оберегами, яких не бракує на жодному базарі гуцульського чи прикарпатського містечка.
"...Ви чехи?", — несподівано поцікавилася стара гуцулка, реаґуючи на нашу мову. Дізнавшись, що ми такі ж українці, як і вона, стара лише тихо посміхнулася, нагадавши посмішкою Фантомаса. Кругом люди є люди. Після цього обвітреними губами видала кілька мінорних звуків дримби "По-ра! По-ра!"

Передруковано з журналу "ПіК", № 36(71) від 3-9 жовтня 2000 р.
Категорія: історія | Додав: tyssa-tur (24.01.2009)
Переглядів: 2171 | Рейтинг: 1.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]