Підхопивши нас течія понесла у невеличку, але захоплюючу подорож. Багато гребти веслами нам не доводилось, хіба що рулювати і вирівнювати. Течія стрімко несла нас і потрібно було лише на ній залишатись. Під час весняної повені річка наносила багато дерев. Інколи вони лежали на дні і тільки одна гілочка виглядала назовні. Саме такі дерева представляли найбільшу небезпеку. Вони могли легко розпороти будь-який плавзасіб. Тому головним завданням тих хто сидів попереду було сповіщати про небезпеку. Інколи траплялись моменти коли течія несла нас на декілька таких корчів одразу, або просто на міль.

 

                   

 

   Саме тут головну роль відігравав досвідчений інструктор. Адже його головним завданням було вивести плот з командою з таких ситуацій. Інколи доводилось гребти проти течії, а справа це нелегка. Коли ми допливли до табору всі одразу відчули як змучились. Старші взялись за приготування вечері, а інші пішли за дровами. По поверненню всі залюбки пішли поплавати. Особисто мені дуже сподобалось спускатись на спині по течії, яка стрімко несла тебе до берега. І взагалі природа тут була надзвичайно гарна. Великі гори, які розкинулись навкруги з їхніми пишними лісами, а між ними шумить в’ючись річка. Повітря й справді тут надзвичайно чисте, з кожним подихом ти відчуваєш що набираєшся сил. Ось уже відчувається запах борщу та гречки. Доречі на смак вони нічим негірші. Доївши другу порцію я приєднався до членів нашої команди, які сіли навколо вогнища, і слухали спів сопілки. Далі було прощання з нашими київськими гостями, яким потрібно було вже від’їжджати. Спати лягли рано бо знали який важкий день нас чекав попереду. Зранку вставши ми швидко поснідали і почали збиратись в дорогу. Нам потрібно було чим скоріш виїхати, адже пливти в спеку дуже важко. На наші човни ми приладнали державні прапори, які гордо здіймались над ними. Швидко зібравши намети і прибравши територію ми посідали на плавзасоби і рушили. Важкість шляху полягала в тому, що попереду течія дуже повільна, а інколи і зовсім відсутня. Отож доводилось багато веслувати. По дорозі нам траплялись туристи, які відпочивали на березі річки, і поселення з смішними дітлахами, які супроводжували розпитуючи хто ми і звідки. І скільки було радості коли хтось з нас посигналить їм. Отак весело пливучи ми дістались Королевського кар’єру. Там ми і пристали пообідати. А сонце тим часом безбожно пекло, і єдиним спасінням була Тиса, яка манила нас своєю прохолодою. Трохи перепочивши і з новими силами ми сіли на весла. Пливучи ми перекидувались жартами, інколи змагались між собою на човнах. Так не зчулись, як дістались пункту призначення. Там на нас вже чекали учасники щорічного запливу „Євротиса”. Всі вони переважно були угорцями, і хоч ми не розуміли їхніх вигуків, ясно було одне - вони раді нас бачити. Розбивши табір частина почала готувати вечерю, а інші зводили невеликий екран, для мультимедійного проектора. Так ви все правильно зрозуміли. Ввечері планувалось показувати фільм про нашого члена команди Олександра Сухана. На прем’єру також прийшли угорці для яких фільм по ходу перекладався. Після перегляду організатори приготували для нас сюрприз. Ним виявилось 6 кілограм м’яса, з якого вийшов чудовий шашлик. Здорово наївшись ми розбрелись по наметах. Вставши вранці ми почали готуватись до заключного етапу нашого сплаву. Хтось складав намети, хтось підкачував плавзасоби, а хтось прикрашав їх кольоровими прапорцями. Одним словом готувались серйозно, адже Україна вперше бере участь у „Євротисі”. Сюди приїхали і закарпатські телебачення, щоб зняти цей історичний момент. Вирушили в супроводі швидких каное угорських учасників. Погода нам сприяла. Небо затягнули хмари, сховавши нас від сонця. Попереду у нас було 40 кілометрів шляху до кордону з Угорщиною. Пливли досить швидко, фотографуючи один-одного по дорозі. Угорці обганяючи нас на своїх швидких засобах, щось весело вигукували нам махаючи при цьому руками. Ми теж охоче відповідали їм взаємністю, тож піднятий настрій супроводжував нас усю дорогу. Кілька разів зупиняючись ми охоче плавали в річці. Так не зчулись як на обрії з’явився кордон з загоном прикордонників, і п’ятигодинний сплав залишився позаду. І ми всі трохи засмутились, адже це наша кінцева зупинка. Вийшовши на берег всі разом попрощались з угорцями та нашими новими друзями, які попливли далі. Нас зігрівала лише одна думка, що спогади про цю незабутню подорож залишаться з нами назавжди, і може на наступний рік нам пощастить знов сплавитись по Тисі, посмакувати польової кухні і просто весело провести свій відпочинок.